‍

‍

I. Дух

‍

Одне з міст, куди до початку війни українці їхали, щоб відчути свята Різдва по-європейськи, — це місто Лева. Чому? Тому що це туристичне місто радувало відвідувачів яскравими вертепами, традиційними стравами, колядками і гарним убранням. 

До війни традиції проявлялись на центральних вулицях і ярмарках, в ресторанах, галереях і крамницях, в театрах, клубах і під час екскурсійних турів. Таня це знає напевно, бо сама не один рік студенткою приїжджала з родиною та друзями до Львова святкувати Різдво. І це було не просто показове дійство. Це — живі традиції серед справжніх людей.

Нам зараз важко усвідомлювати, що серед наших знайомих на сході обізнаність про святкування Різдва є лише у друзів-етнографів. Решта це натяки, поверхневі знання; вони чомусь або загублені, або ними не користуються.

Метою експедиції Містограф до Львова стало знайти і хоча би ненадовго відчути дух Різдва в цей складний для всіх українців рік. 

Так, у нас війна, але це не означає, що ми не святкуємо. Саме через спільну невпевність у наступному дні ми хочемо збиратись у сімейному колі, ходити в гості і співати колядки разом. Україна — це культура, релігія, традиція. А повторюючи різдвяні ритуали, ніби під'єднуєшся до чогось великого. На фронті так і говорять: «Ми захищаємо країну, щоб країна жила далі. Не сиділи в страху, а святкували і допомагали наближати перемогу.»

‍

‍

‍II. Околиці

‍

Чим зацікавити людей, які живуть у Львові, а насправді — на Мотозаводі?

Якщо у місті живуть давні друзі, то вибір для експедиторів вочевидь зупинитись у них. Спілкування з місцевими часто дає цікаві відкриття. У нашому випадку ми дізнались про місцевість і район, а також, що наші друзі майже не бувають у центрі, а навпаки по можливості оминають його.

Пройшовши частиною Залізничного району, що має характерну назву Мотозавод (від місцевого якірного підприємства), ми жодного разу не відчули себе у Львові. Можливо це відбулось через те, що міста мають свої тригери, асоціації, а якщо їх немає, то і зникає відчуття міста. Це своєрідний патерн сприйняття, особливо характерний для дітей, коли ми відчуваємо автоматичну радість впізнаваності: «О, ми про це чули/бачили!», «Дивись, у натурі це виглядає інакше, ніж на фотці».

Планування району Мотозаводу відбувалось у післявоєнні радянські часи і відповідає типологізації квартальної забудови в часи різкої урбанізації і обростання міста промзоною. Тут широкі рівні проспекти, п'яти-дев'яти поверхівки, великі супермаркети, модернові храми. Через район проходить гілка залізниці. Якщо зайти всередину кварталів, то можна побачити поодинокі приватні маєтки, а десь і цілі провулки приватної сучасної та старої польсько-австрійської забудови. 

Наслухались тут багато звично страшних історій про ромів, наркоманів і злодюжок, тому ввечері нам було неприємно ходити по одному. Таксисти відмовлялись крутитися серез темних вулиць через погану якість дорожнього покриття. Одного разу прямо перед нашим будинком поліція запакувала таксиста, якого ми викликали, за підозрою у кражі авта. І що дивно, за рогом розбудовуються новенькі таунхауси, а на перехресті Городоцької сяє відреставрована бібліотека з веселим муралом. 

Отже колоритний висновок про львів'янина, котрий живе на Мотозаводі, ми зробили такий: життя твоє в небезпеці; ти вигулюєш собак в заросшому корчами «П’ятому парку» за залізницею; Їздиш набирати воду з джерела поза містом; у центрі не маєш жодних справ, окрім закупівлі чаю та кави; маєш старі перевірені місця для відпочинку з друзями.

Але тут ми знайшли окремий вид мистецтва, що характеризує місцевість, — ковка і ковані паркани. А на паркані має висіти замок.

‍

‍

‍

III. Логістика

‍

Кожен день ми складали приблизний маршрут, але не намагались чітко слідувати ним — звертали там, де бачили щось більш цікаве. У Львові легко орієнтуватися, йдучі навмання по відчуттю згори вниз, вулиці приводять до центру. В цієї експедиції ми вирішили користуватись одеським досвідом: складаємо маршрути щоденно постфактум, орієнтуючись на гугл мапс, відмічаємо речі що зустрілись, назви що запам’ятались і свої подорожні думки. Так відбувається через те, що наші дні навантажені дуже різними напрямами. Є якісь поставлені наперед цільові точки, а є розгалуження основних маршрутів, бо отримали додаткову інформацію для спостереження.

Ми не фанати екскурсій, тому ходимо самостійно, а потім шукаємо інформацію про те, що здалось дивним. Так виходить повніше: спершу скласти свою думку, побачити, відчути, помалювати, а потім вже порівняти з історією чи розповіддю. 

Через це нам є що писати в польових щоденниках — почуваємось інколи першовідкривачами, архіваторами буденності. Серед наших підписників є багато львів'ян, тому цікаво буде порівняти з їхнім баченням «буденних відкриттів» на звичних щоденних маршрутах!

‍

‍

IV. Шум

‍

Воєнний стан в країні, жах у новинах, постійні прильоти в наші міста — попри все це Львів тримається якнайкраще. Ми бачимо, що люди навчились працювати без світла та в стресі. Незалежно від того, є в районі електропостачання чи немає, в ресторанах готують смачні страви, а магазини відпускають клієнтів. І все це можливо завдяки генераторам. Одне з критично важливих новоутворень, яке масово з'явилось на вулицях. 

Генератори тепер це необхідність. Їх стало так багато, що виникла потреба в обмірковуванні спеціальних місць, адже зараз вони без всякого розуміння виставлені абияк: хтось ставить на пішохідній зоні, загороджуючи і без того вузький прохід; хтось виносить їх подалі на дорогу, на парковку; хтось ховає у контейнері близько до вікон, нехтуючи вихлопами. Дроти підведення електрики пускаються прямо через вулицю або піднімаються над головами людей.

Від генераторів багато шуму. Навіть на проспекті Свободи, де і так гучно від великого трафіку бруківкою, — коли в центральному районі планово вимкнулось світло, ми почули, що додалось монотонне гудіння десятків генераторів. Їх необхідна поява ставить свій важливий пазлик у якісній картинці нашого українського буття.

‍

‍

V. Cпокій

‍

За прекрасної погоди крайнього дня Містограф експедиції ми вирушили на Личаківський цвинтар. Вулиця Мечникова і прилеглі до неї вулиці, що вели до центрального входу на цвинтар мали вигляд 10/10. Оновлене покриття доріг з розділенням і розміткою, перебрана бруківка, піднята над газоном пішохідна зона, велосипедні розв’язки, стовпчики від нахабних паркувальників, маленькі автокишені, відсутність високого бордюрного каменю і пандуси.

У купленій на касі мапі сказано, що Личаківський некрополь має 237 років. З самого початку тут ховали найзаможніших галичан різних національностей. Дійсно, надгробки інколи ніби змагаються між собою - вони відрізняються за стилем, декораціями, архітектурою і дизайном. Білий склеп з вікнами-вітражами стоїть відчиненим, всередині порожньо і жодного натяку на смерть. Можна почитати цілі сімейні некрологи з різних епох. Біля могили Франка проводять приватну екскурсію польською мовою. Гуляти тут цікаво, наче у музеї. Прослідковується в розміщенні своя внутрішня урбаністика, планування, місця для відпочинку і місця скорботи. Напівкруглий майдан при вході розгалужується в різні сторони алеями між склепів, каплиць, скульптур і хрестів. Це точно не рядове місце поховання за бетонним парканом. Навпаки здається, що некрополь піднімає статусність всього району.

Ми блукали різними частинами цвинтаря по доріжкам з червоної плитки, то вниз, то вгору. Дерева оплетені плющем, камяні скульптури янголів поросли мохом, металеві старовинні ліхтарі, через кольорове скло каплиць світить проміння сонця і западає приємна рівна тиша…

Ця тиша раптово розламується гучними синхронними пострілами. На частині цвинтаря, що зветься Марсовим полем, іде поховання наших військових. Оркестр грає спокійну музику, натовп під синьо-жовтими і червоно-чорними прапорами несе декілька трун. Фіксуємо завмерлі фігури там і тут — перехожі зупинились мовчазно попрощатись з героями. І розливається над всіми нами гул повітряної тривоги. Це викликає дивні переживання — навкруги багато закритих підземних сховищ, куди не сховаєшся.

‍

‍

VI. Afterword

‍

Настрою святкового немає, хоча вся різдвяна атрибутика є: ялинка з Миколаєм біля драмтеатру, знижки у крамницях, туристи на вулицях, екскурсії в музеї побуту Шевченківський Гай. Є прикраси у вітринах, дідухи на ринках, вертепи в храмах. Є і сучасні невід’ємні патчи: на ялинці замість зірки — протитанковий їжак, ревіння генераторів біля ресторанів інколи поєднується з виттям сирен повітряної тривоги, а біля церковного вертепу стоїть бокс пожертви «на тєплік хлопцям у Бахмуті».

Цьогорічне Різдво деякі наші знайомі (як вперше в житті й ми самі) святкували двічі: 24 грудня і 6 січня. Львів уміє гарно розважити вертепами, наливками і файною їжею. І все ж для родинного святвечора потрібна домашня затишна атмосфера. Наш святвечір 24 грудня у Львові — це вечір без світла. Ми цілий день ходили з експедицією по Львову, після нотували зібраний матеріал, тому навіть вечерю не зготували. Але родина, де гостювали, пригостила нас святковими пампухами з рожами та халвою. Розповіла який стіл у них є: перший раз ми почули про мигдалі — голубці з картоплею… 

Під канонаду ППО ми залишили післяріздвяний Львів.

Повернувшись до села, яке за рік переселення вимушенно називаємо домом, ми зготували свої дванадцять страв не забуваючи про кутю та штолен. Вбрали хату, подвір’я і себе, поставили на стіл дідуха і, прочитавши молитву, сіли родиною вечеряти. На ранок до нашої хати завітав молодіжний бадьорий вертеп, що цьогоріч передавав усе наколядоване на потреби ЗСУ. У сутінках прийшов іще один — на цей раз із дорослих односелян. Завітав до сусідів на вечірні гОстини, ми веселились і плакали, співаючи місцеві старовинні колядки про святе сімейство, нове спасіння, Україну, воєнне минуле, сучасну війну… 

Так відбулось наше подвійне Різдво 2022.

‍

‍

Автори тексту: Містограф / Ілюстрації: Ярослав Яковлев / 2023